Син
Шрифт:
– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж ніяк не може, га?
При слові «благословення» в очах Сонні неначе спалахнуло світло, і він підніс праву руку, показуючи Роверові, що той має підійти ближче і стати навколішки.
Ровер опустився на молитовний килимок перед ліжком. Жодному з інших в’язнів Франк не дозволяв килимки на підлозі у камерах – це була складова швейцарської моделі, застосовуваної у Статені: жодних зайвих елементів у камерах. Кількість особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав відмовитись від двох пар трусів або двох книжок. Ровер подивився Сонні
– Нехай усі земні і небесні боги помилують тебе і пробачать тобі провини твої. Ти помреш, але душа розкаяного грішника вознесеться в рай. Амінь.
Ровер схилив голову. Він відчув долоню хлопця на своїй голеній голові. Сонні був шульгою, але в даному випадку не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що йому прогнозується коротша тривалість життя, ніж більшості праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять років – хто знає. Однак Роверові навіть на одну мить не спало на думку, буцім дотик хлопцевої руки цілющий, як казали в Статені. Ровер також не дуже вірив у дієвість благословення. То що він тут робить? Що ж, релігія – це все одно, що страхування від пожежі: хто серйозно вірить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужі гріхи на себе і нічого не хоче взамін, то чому б не зробити таку дрібничку заради душевного спокою? Що Ровера справді дивувало – це те, як такі, як Сонні, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовинній приказці: «Диявол знається на машкарі».
– Салам алейкум, – вимовив голос, і Сонні прибрав руку.
Ровер залишився на своєму місці з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрішній бік свого золотого зуба. Чи був він зараз готовий? Чи готовий зустрітися з Творцем, якщо настав його час? Він підвів голову.
– Я знаю, що ти ніколи нічого не просиш у віддяку, але…
Він подивився на хлопцеві босі ступні, які той підібгав під себе. Помітив сліди від уколів у вени на внутрішньому боці підйому стопи.
– Я тягнув свій останній термін у Ботсені, і там роздобути дозу було простіше простого. Ботсен не вважається зоною суворого режиму. Натомість, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нічого, але…
Ровер устромив руку в кишеню.
– …але це не зовсім так.
Він щось витягнув. Позолочений пістолет, розміром з мобільний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.
– Бачив такий раніше? Я впевнений, що бачив. Наглядачі, що мене обшукували, коли я сюди прибув, точно бачили. Вони запропонували мені задешево купити контрабандні сигарети. І, таким чином, запальничку вони мені дозволили залишити. Не думаю, що вони читали мою особову справу. Ніхто в наші дні не виконує свою роботу належним чином. Як подумаєш, то тільки дивуєшся, як у цій країні щось іще тримається купи.
Ровер зважив свою запальничку в руці.
– Вісім років тому я змайстрував дві таких. Я без удаваної скромності скажу тобі, що ніхто в Норвегії не спромігся б виконати досконалішу роботу. Один посередник сказав мені, що його клієнт хоче мати пістолет, який він ніколи не мусив би ховати, тобто зовсім не схожий на справжній. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працює людський розум. Спершу, ясна річ,
Ровер крутнув гвинт на нижньому боці руків’я.
– Він приймає дві кулі по 9 мм. Я називаю його «Убивця Щасливої Пари»…
Він націлив зброю на молодого чоловіка.
– Один набій для тебе, кохана… – Він перевів ствол на власну скроню. – …і один набій для мене.
Сміх Ровера пролунав у тісній камері особливо самотньо.
– У будь-якому разі, я мав змайструвати тільки один: клієнт не хотів, щоб хто-небудь іще знав таємницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирішив прикінчити мене тут, доки я тягнув термін. Але, оскільки я завтра виходжу і він мені більше не знадобиться, тепер він твій. І ось іще…
Ровер витягнув з іншої кишені пачку цигарок.
– Це могло б викликати підозри, якби ти мав запальничку і не мав цигарок, правильно?
Тоді він дістав пожовклу візитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» і встромив її в сигаретну пачку.
– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобі знадобиться кльовий «Узі». Як я вже казав, у мене є в запасі…
Двері відчинились назовні, і голос гримнув:
– Ровере, забирайся!
Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключів, що теліпалась на поясі, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зі штанів, наче здобне тісто з кадібця.
– До його святійшества відвідувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув він, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?
Ровер запхнув пістолет і пачку цигарок під ковдру на хлопцевому ліжку і востаннє квапливо глянув на нього.
Тоді швидко вийшов геть.
Тюремний священик спробував усміхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комірець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотілось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офіцера, але натомість він кивнув в’язневі, що виходив із камери, і вдав, нібито упізнав його. Глянув на татуювання на його передпліччі. Мадонна і собор. Але ж ні, упродовж усіх цих років облич і татуювань перед його очима пройшло стільки, що він перестав їх розрізняти.
Капелан увійшов. Він відчув у камері запах ладану. Або того, що нагадало йому ладан. Можливо, запах запареної ширки.
– Привіт, Сонні.
Молодий чоловік на ліжку, не підводячи погляду, повільно кивнув. Пер Волан зрозумів це так, що його прихід помічено, взято до уваги. Схвалено.
Він сів на стілець, і йому зробилось трохи неприємно, коли він відчув тепло, залишене тілом попереднього відвідувача. Він поклав принесену з собою Біблію на ліжко поруч з хлопчиною.
– Я сьогодні відніс квіти на могилу твоїх батьків, – сказав він. – Я знаю, ти не просив мене про це, але…
Панотець Пер Волан намагався упіймати погляд хлопця. У нього в самого було два сини. Обидва вже виросли і покинули Воланів родинний будинок. Як, зрештою, сам Волан. З тією різницею, що його сини могли бути впевнені в ласкавому прийомі, коли б вони надумали повернутись.